Українське суспільство перебуває водночас у процесі народження, розвитку і кризи. Українці зіткнулись з горою проблем, вкрай складних для теоретичного розуміння і практичного розв’язання:

війна; пошук особистого, національного і загальнолюдського сенсу свого буття; заміщення людських, етичних, близьких стосунків «ринковими», платними, відчуженими; занепад економіки і виробництва, науки й освіти, медицини і народжуваності, шлюбів і родин; хабарництво і національний борг; політична, соціальна, громадянська, міжособиста пасивність, зневіра, взаємна розлюченість, заздрість та майже всюдисущі брехня і крадіж...

І ми або подолаємо ці перешкоди, або вони зведуть нас нанівець...

Як продемонстровано у цій книжці,
аналіз явища обміну допомагає знайти деякі з витоків цих кризових процесів,
а використання соціокультурного потенціалу дарування дозволяє зробити певні кроки у бік вирішення соціальних питань і проблем, подібних до перелічених.


«Знати СЛОВА "дар", "дарунок" - не означає РОЗУМІТИ дар і ВМІТИ дарувати.

Багато хто насолоджується ЛИШЕ тоді, коли може щось взяти собі.

Брати - це природа.

Тут ми такі ж, як тварини.

Але людина починає народжуватись в нас лише тоді, коли ми здатні ділитись з іншими.

Ділитись з іншими не для себе, а для них.

Дати іншим, щоб отримати щось собі, - це обмін.

Поділитись з іншими не для себе, а для них, - це дар.

Навіщо він існує? Навіщо він потрібен? Хіба нам не вистачить лише брати собі?

Людина - обмежена істота. В неї багато не влізе. Якщо вона живе лише у власне горло, то її швидко розпре.

Жити так, щоб лише брати, - це обмежувати себе. Обмежувати.

Бо існує дуже багато речей, людей, явищ, які взагалі ніхто й ніколи не зможе отримати чи взяти.

Наприклад, неможливо отримати любов.

Любов - не річ. Це не шматок їжі, який можна схопити і зїсти у закутку як тварина.

Все, що можна дати, все, що можна взяти, - то речі. Щось матеріальне.

Любов - то не річ, тим більше - не матеріальна річ.

Тому-то її не продають навіть в АТБ чи Amazon.

В любові не дають-беруть якісь речі.

В любові дарують самих себе.

Якщо я даю тобі якусь річ, а ти даєш якусь річ мені, це обмін.

Ти щось отримав, і я. І тепер ми можемо розбігтись по своїх закутках і акаунтах.

Ми самі - одне одному не потрібні.

Бо нам потрібні були речі. Лише речі.

А любов - не річ :)

Щоб у нашому житті була любов - була й не загула після сексу, після народження дітей... - для цього треба не лише брати собі. Чи давати іншим, щоб вони дали нам.

Щоб любити й бути любими, нам треба навчитись дарувати щось більше, ніж речі.

Та дарувати себе нам страшно. Нам страшно й жалко подарувати чи навіть віддати якісь речі. А то - віддати себе!

Ми легко даємо дешеві речі. Погані. Непотрібні. Трохи поламані. Такі, які шкода віднести, викинути на смітник. Ми їх "даруємо" друзям і родичам.

То звідки в нашому житті зявитись любов, палке кохання?

Ми шкодуємо навіть віддати якісь старі, зламані речі!

Ми їх "даруємо". А гарні, цілі, цінні речі залишаємо собі.

І точнісінько так ми залишаємо собі себе.

А потім кінчається раптом життя.

І ми розуміємо, що втратили шанс назавжди. Прожили життя, а коханням не насолодились. Обмежились тим, що можна брати собі.

І чи дійсно ми жили?

Може життя без любові - то сон?»

(тимчасово відправляю лише Новою Поштою)